„Весняночка”
Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) комбінованого типу №90

завідувач: Байко Ніна Федорівна
адреса: м. Черкаси, вул. Героїв Сталінграду, 12
телефон: (0472) 72-39-11
Корисна інформація

Останні оновлення




1. Загальна інформація.

2. Патріотичне виховання в днз

3. Освіта для сталого розвитку.

4. Мовленнєвий розвиток дитини.

1. Актуальність проблеми якості дошкільної освіти зростає з кожним днем.

Сучасні вимоги, які висуває суспільство до освіти, набувають небаченої мінливості та динамізму. Для працівників дошкільних закладів пріоритетним є завдання побудувати свою роботу так, щоб вона не тільки відповідала запитам суспільства, а й забезпечувала збереження самоцінності, неповторності дошкільного періоду дитинства (згідно основних напрямків Базового компонента дошкільної освіти в Україні).

В умовах соціальних реформ високий рівень загальної та фахової педагогічної освіти в цілому не вирішує просвітніх проблем, адже перед системою освіти одним із найважливіших завдань постає підвищення ефективності та якості методичної роботи.

Однією з умов управління якістю освіти є оптимізація педагогічного процесу, що здійснюється в результаті роботи з таких напрямів:

- оновлення змісту дошкільної освіти;

- активізація творчого потенціалу педагогічних працівників;

Методична робота в дошкільному навчальному закладі відповідає наступним правилам:

- організована нестандартно, яскраво, жваво, цікаво, з урахуванням індивідуальних запитів і можливостей педагогів;

- приносить вихователям відчутну практичну допомогу, тобто має безпосередній вихід;

- позначається на рівні підготовленості вихованців;

- задовольняє духовні, естетичні, моральні та інші запити педагога;

- постійно користується увагою адміністрації: стимулюється, контролюється, враховується при підбитті підсумків;

- створює умови для виникнення людських контактів і творчого спілкування з колегами, об’єднує спрямованістю до загальної мети.

Мета методичної роботи:

Удосконалення системи безперервної освіти педагогічних кадрів, вивчення та розвиток педагогічної компетентності кожного педагога; стимулювання творчого потенціалу водночас із формуванням навичок самостійного аналізу власної педагогічної діяльності, організація моніторингу якості освіти відповідно до Державних стандартів, запровадження компетентнісно-орієнтованого підходу до навчально-виховного процесу.

Напрямки методичної роботи:

- підвищення соціально-психологічної культури педкадрів;

- удосконалення педагогічної майстерності;

- сприяння в опануванні світової та національної, мовної й побутової культури;

- розвиток спеціальних умінь і навичок.

Головними завданнями діяльності методичної роботи ДНЗ є:

- підвищення соціально-психологічної культури педагогічних працівників;

- вдосконалення педагогічної майстерності та сприяння особистісному професійному зростанню педагогів;

- сприяння в опануванні світовою, національною, побутовою культурою.

- підтримка ділового тонусу педагогів;

- стимулювання розвитку ініціативи, творчості, пошуку;

- створення умов для праці в режимі розвитку, в напрямку опанування новими методами, прийомами, засобами, технологіями, системою навчання та виховання

- оптимізація системи мотивації педагогів до підвищення фахової майстерності та узагальнення власного педагогічного досвіду.

Принципи методичної роботи:

- педагогічна співпраця з батьками.

- робота в режимі довіри, доброзичливості.

- творча атмосфера, стимулювання творчої активності.

- принцип допоміжно-регулювального контролю.

- надання вихователю права вибору.

- системність методичних заходів.

- принцип «Я-повідомлень» у спілкуванні.

- систематична допомога.

Зміст методичної роботи реалізується через такі форми роботи:

Колективні:

- інструктивно-методичні наради;

- педагогічні ради;

- педагогічні читання;

- теоретичні семінари;

- семінари-практикуми;

- колективні перегляди освітнього процесу.

Групові:

- методичні об'єднання вихователів дошкільних груп;

- робота творчих груп;

- консультації

Індивідуальні:

- наставництво;

- самоосвіта;

- взаємовідвідування;

- робота над проблемними питаннями;

- атестація.

- організація дієвого освітнього простору і середовища.

2  Патріотичне виховання

Патріотичне почуття за своєю природою – інтегральне, оскільки об’єднує в одне ціле всі сторони розвитку особистості: моральну, трудову, розумову, естетичну, фізичну.
 Воно формується поступово під впливом навколишнього середовища та інших виховних чинників. Бути патріотом – означає любити материнську мову, свій дім, батьків і усіх людей, природу рідного краю, звичаї, шанувати традиції народу, людську працю, прагнути не лише зберігати духовні скарби народу, а й примножувати їх.
Саме ці проблеми і є визначальними у громадському вихованні дітей дошкільного віку.
 Патріотизм – це, образно кажучи, сплав почуття й думки, осягнення святині - Батьківщини – не тільки розумом, а й передусім серцем…
 Патріотизм починається з любові до людини.
 Патріотизм починається з колиски
 (Василь Сухомлинський)

Любов до Вітчизни починається з любові до своєї Малої Батьківщини - місця, де людина народилася.

У цьому звязку величезного значення набуває визначення мети, завдань, змісту та засобів патріотичного виховання дітей дошкільного віку.

 Патріотичне виховання дошкільнят має вирішувати ширше коло завдань, ніж ті, що зазначені. Це не лише виховання любої до рідного дому, сімї, дитячого садка, але виховання шанобливого ставлення до людини-трударя та результатів її праці, рідної землі, захисників Вітчизни, державної символіки, традицій держави, загальнонародних свят.

Досягти якісного рівня патріотичного виховання дошкільників не можна без урахувань специфіки окремих регіонів, їх національних особливостей.

Виховання любові до Батьківщини, до своєї Вітчизни - завдання надзвичайно складне, особливо коли мова йде про дітей дошкільного віку. Однак в значному ступеню така складність виникає при спробі переносити на дітей „дорослі” показники проявів любові до Вітчизни.

Дошкільний вік як період становлення особистості має свої потенційні можливості для формування вищих моральних почуттів, до яких і відноситься почуття патріотизму.

 Якщо патріотизм - це почуття приязні, відданості, відповідальності і т.д. до своєї Батьківщини, то дитину ще в дошкільному віці необхідно навчити бути приязною (до чого-небудь, бути відповідальною в її малих справах, вчинках).

 Перш ніж дитина навчиться співпереживати бідам та проблемам Батьківщини, вона повинна навчитися співпереживанню взагалі як людському почуттю. Захоплення просторами країни, її красою та природними багатствами виникає тоді, коли дитину навчили бачити красу безпосередньо навколо себе. Також, перш ніж людина навчиться трудитися на благо Батьківщини, необхідно навчити її добросовісно виконувати трудові доручення, прищеплювати любов до праці.

можливо визначити в декількох напрямках.

 Дитина старшого дошкільного віку може і повинна знати, як називається країна, в якій вона живе, її головне місто, столицю, своє рідне місто чи село, які в ньому є найголовніші визначні місця, яка природа рідного краю та країни, де дитина живе, які люди за національністю, за особистими якостями населяють її країну, чим прославили вони рідну країну і увесь світ, що являє собою мистецтво, традиції, звичаї її країни.

 У дошкільників поступово формується „образ власного дому” з його укладом, традиціями, спілкуванням, стилем взаємодії. Дитина приймає свій дім таким, яким він є, і любить його. Це почуття „батьківського дому” лягає в основу любові до Батьківщини, Вітчизни.

Завдання батьків формувати любов, приязнь до рідного дому, бажання берегти його, робити кращим. Важливо, щоб у дитини в сімї були свої обовязки, щоб її не звільняли через малі роки від спільної праці, - це сприяє зміцненню „почуття сімї”.

Двір, вулиця, на якій живе дитина, також можуть сприяти зміцненню приязні та відчуття власності (мій двір, моя вулиця). Тут першорядне значення має як батьки формують у дітей такі почуття.

 Разом із тим тут також постає питання про необхідність повідомлення дітям інформації про їх вулицю: її назва, що на ній розташовано, який ходить транспорт, як звязана ця вулиця з тією, на якій знаходиться дитячий садок, - можна пройти пішки чи треба їхати.

Наступний етап - виховання любові та приязного ставлення до свого рідного міста. Ця частина роботи потребує більше опиратися на когнітивну сферу, на уяву дитини та її память.

Для дитини місто конкретизується вулицею, тобто вона усвідомлює себе перш за все жителем своєї вулиці. Щоб діти „відчули” своє місто, їм необхідно про нього розказувати та показувати його. Разом із батьками діти їздять по місту. Інколи екскурсію вдається організувати також дитячому садку.

Діти старшого дошкільного віку можуть і повинні знати назву свого міста, його головні вулиці, визначні місця, музей, театри та ін. Докладніше про роботу у цьому напрямку розкриємо нижче в змісті даного матеріалу..

 Назву країни можна закріпити з дітьми в іграх („Хто більше назве країн”, „З якої країни гості”, „Чия це казка”, „З якої країни ця іграшка”), у вправах типу „Із різних назв країн визнач нашу країну”, „Пошукаємо нашу країну на карті, глобусі”, „Як написати адресу на конверті” тощо.

Діти повинні знати назву столиці нашої Батьківщини, її визначні місця.

Розгляд ілюстрацій, слайдів, відеофільмів, художні твори, розповіді дорослих, фотографії, екскурсії, малювання, ігри-подорожі - все це допомагає вирішувати поставлене завдання. Дітей знайомлять із символікою країни, розповідають, що у кожної країни є свій прапор, герб, гімн. Розповідають де і коли вони можуть їх побачити.

 При ознайомленні з природою рідної країни акцент робиться на її красі, розмаїтті, багатстві, на її особливостях. Діти повинні отримати уявлення про те, які тварини живуть в наших лісах, які ростуть дерева, за яким деревом можна відразу визначити Україну („Без верби і калини нема України”), які квіти цвітуть на українських полях і луках (кульбабки, волошки, маки).

Важливим напрямком роботи по вихованню любові до Батьківщини є формування у дітей уявлень про людей рідної країни. Перш за все необхідно згадати тих людей, які прославили нашу країну - художників, композиторів, письменників, винахідників, вчених, мандрівників, філософів, лікарів (вибір залежить від вихователя). Необхідно на конкретних прикладах, через конкретних людей познайомити дітей з „характером” українського народу (творчі здібності, вмілість, пісенність, гостинність, доброзичливість, чутливість, вміння захищати свою Батьківщину). Вихователь намагається познайомити дошкільнят з людьми, яким притаманні якісь певні якості чи вміння, залучити дітей до їх діяльності.

Неабияке значення для виховання свідомого громадянина є прищеплення шанобливого ставлення до героїв війни, ветеранів, до памяті про тих, хто загинув, захищаючи Вітчизну; поваги до воїнів - захисників, кордонів Батьківщини. Діти з щирою вдячністю йдуть разом із батьками та вихователями до обеліска Слави, покладають квіти. Дуже великий вплив мають бесіди, зустрічі з ветеранами, екскурсії, використання пісень, віршів, наочного матеріалу. Добре коли після кожного заходу малята беруть у руки олівці та фарби й відтворюють свої враження в образотворчій діяльності.

 У старших дошкільнят мають скластися поняття сімї, родини, роду. Вони повинні знати всіх своїх хоча б дво- і троюрідних братів та сестер.

 Шести-семирічні діти вже можуть дати відповідь на запитання: "Чим відрізняється традиційне житло українців - хата (в т.ч. і сучасний варіант) від житлових будівель інших народів?"

Відповідь має сформуватися у результаті власних спостережень сучасного села або за матеріалами хоча б телепередач: охайність, доглянутість, привітність, чистота. Отже, національна риса - відчуття краси.

 Відповідь на запитання "Як традиційно зверталися українці до батька-матері, дідуся-бабусі?" - "На Ви" - свідчить про шанобливе ставлення українців до старших людей.

Шести-семирічні діти можуть і повинні знати і вміти співати хоча б один десяток українських народних пісень.

3. Освіта для сталого розвитку.

У березні 2005 року Україна стала однією з 55 країн, які підписали документ ООН "Стратегія освіти для сталого розвитку. Ідучи в ногу зі світовим співтовариством, наша держава задекларувала свою орієнтацію на стратегію сталого розвитку.

      Від початку цей напрям освіти розвивається як такий, основним завданням якого є формування моделей поведінки , звичок, стилю життя, що відповідають потребам сталого розвитку людства. Це освіта не ПРО сталий розвиток, а ДЛЯ  сталого розвитку.Тож діти мають не лише ЗНАТИ , а й мати звичку відповідно ДІЯТИ. Розвиток освіти для сталого розвитку потребує нових педагогічних моделей, нової педагогічної культури та мислення, нового педагогічного змісту   Для надання теоретичної та практичної допомоги педагогічним працівникам у впровадженні та використанні сучасних технологій у питаннях сталого розвитку в 2015- 2016 навчальному році КЗО ДНЗ № 139 є опорним з проблеми "Дошкільнятам - освіта для сталого розвитку" та об'єднує навчальні заклади : КЗО ДНЗ № 66 ДМР та КЗО НВК № 70 ДМР.

Реалізація в роботі дошкільного закладу ідей освіти для сталого розвитку передбачає засвоєння дітьми  (а через дітей і їхніми батьками) та самими педагогами надзвичайно важливих навичок екологічно-, економічно- й соціально доцільної поведінки, без якої неможливе створення та існування суспільства стійкого благополуччя, суспільства, яке засобами комфортного існування сьогодні з любов’ю створює таке ж комфортне майбутнє для наступних поколінь. Складовими елементами опрацювання ідей освіти для сталого розвитку дітьми у нашому  дошкільному закладі є самопізнання, самонавчання дітей через діяльність, спрямування їх на прийняття самостійних рішень у повсякденному житті, виконання дій у напрямі сталого розвитку. Ці позиції є співзвучними з орієнтирами Базового компоненту дошкільної освіти на цінності особистісного розвитку дошкільників. Ознайомившись із проектом, вихователі нашого закладу систематизували матеріали згідно підтем, зробили добірку ігор пізнавального та творчого характеру. Діти під керівництвом вихователів оволоділи знаннями та навичками  із тем «Спілкування», «Ресурси», «Подарунок», «Бережливість»,досягли бажаних моделей поведінки у спілкуванні, підтримці один одного. Залучаючи дітей до пізнавальної діяльності,вихователі  намагаються прищепити їм любов до природи, навколишнього середовища, націлюють їх на збереження природних ресурсів, на культуру поведінки в природі, створюють  відповідні умови для появи у дітей ентузіазму і почуття задоволення від результатів групової та індивідуальної роботи. Діти із задоволенням і цікавістю сприймають поданий матеріал, беруть активну участь у дослідницькій діяльності. Реакція дітей при цьому завжди позитивна, радісна, ігрова. Через використання різних методів та прийомів було досягнуто значних результатів: покращення стосунків у колективі, підтримка морального та психологічного клімату в групі, розумне споживання електричної енергії та води, зменшення марних витрат сировини, відходів,  зміцнення та покращення власного здоров'я. Малюки намагаються використовувати набуті знання в повсякденному житті. Завдяки цьому проекту у вихованців зросла соціальна компетентність: діти стали більш впевнені у власних силах і можливостях, більш відповідальними, навчилися оцінювати свою поведінку та поведінку своїх товаришів.

  Освітній процес в садочку покликаний допомогти дітям не тільки уявляти своє бажане майбутнє, а й активно його наближати. Бажання й надалі піклуватися про власне довкілля та оточення виникає на основі інформації про значення власних дій та оцінку їхніх результатів. Тобто акцент ставиться на рішеннях щодо власної поведінки та стилю життя, а не на проблемах, які існують поза ними. Діти стали більш спостережливіші, допитливіші, бережливо ставляться до дерев, кущів, рослин, птахів, водойм. Своїми враженнями діляться з ровесниками, членами сім’ї, розповідають про користь та значимість взаємозв’язку живого й неживого в природі. Сподіваємось, що в подальшій роботі знання їх будуть розширюватись удосконалюватись, систематизуватись, що піде на користь збереження і розвитку довкілля.

 Вихователі нашого дошкільного  закладу, які апробували програму для дошкільнят, зазначають: ми, вихователі отримали від проведеної роботи хороші враження, опрацювали художню та навчальну літературу, взяли для себе багато корисної інформації, переглянули своє ставлення до збереження природних ресурсів. Проведена нами робота залишає позитивний слід в знаннях та в поведінці дітей.Упроваджуючи програму освіти для сталого розвитку, важко було оцінити її зміст, результати та вплив на ставлення до проблеми. Сьогодні, по завершенні апробації, ми можемо сказати, що не очікували такого позитивного результату під час роботи з дітьми. Виявилось, що є необхідність зростати професійно, тому що кожен із педагогів відчував власну відповідальність за свою участь в апробації матеріалів «Дошкільникам – освіта для сталого розвитку».Зазначена програма має системний підхід, який дозволяє моделювати, прогнозувати та обирати різні варіанти напрямків розвитку дітей дошкільного віку таму що він  включає в себе вимоги до захисту довкілля, соціальної справедливості та відсутності національної дискримінації.

4. Мовленнєвий розвиток дитини.

      Мовленнєвий розвиток дитини — один з основних чинників становлення особистості в дошкільному дитинстві. Ступінь розвитку цієї сфери психіки визначає рівень сформованості соціальних і пізнавальних досягнень дитини — потреб і інтересів, знань, умінь та навичок, а також інших психічних якостей, що є основою особистісної культури.
 Актуальність своєчасного мовленнєвого розвитку в дошкільному дитинстві визначається завданнями щодо створення оптимальних умов для якнайповнішого розкриття потенційних можливостей кожної дитини, які виявляються в специфічно дитячих видах діяльності й пов'язані із комунікацією. Становлення в людини всіх психічних функцій, психічних процесів, особистості в цілому неможливе без міжособистісного контакту. При цьому мовленнєвий розвиток та його вдосконалення необхідно розглядати як відображення становлення навичок комунікативно-мовленнєвої взаємодії. Здатність до спілкування розуміється як комплексна здатність користуватися засобами взаємодії (невербальні, предметно-практичні, мовні), що забезпечують успішність цілей комунікації. Комунікативно-мовленнєві здібності можна характеризувати як індивідуальні психологічні й психофізіологічні особливості, які сприяють швидкому і якісному засвоєнню умінь та навичок застосовувати засоби спілкування в конкретній ситуації взаємодії з оточуючим.

 Хочеться підкреслити, що спілкування є тією вирішальною умовою, яка визначає факт появи активного мовлення, строки його виникнення, темп розвитку й удосконалення в наступні періоди дошкільного дитинства. Цей висновок не зменшує важливості інших факторів, і передусім розвитку чуттєвого пізнання, а також фонематичного слуху й артикуляційних рухів, без яких неможливо побудувати звукоорганізоване членоване мовлення, шо закріплює понятійний зміст свідомості.

 Заявлений у психологічній характеристиці акцент на взаємозв'язку становлення форм і засобів спілкування дитини показує, шо мовлення виникло в спілкуванні і в своєму подальшому розвитку й становленні тісно пов'язане з комунікативною діяльністю дошкільника. Його рівень складності визначається широтою і дієвістю мотивів спілкування. Сама матерія мовлення (лексика, граматика) великою мірою залежить від потреби дитини в спілкуванні з дорослими й однолітками.

 Із розмаїття мовлення навколишніх, що чує дитина, вона вибирає, засвоює і створює необхідне їй для розв'язання комунікативних завдань, які постають перед нею у зв'язку з особливостями життєдіяльності на даному етапі розвитку. Саме розвиток комунікативної діяльності визначає розвиток мовлення, а не навпаки. Так, мовлення, однакових за віком дітей, але різних за рівнями розвитку спілкування, істотно різняться. Мовлення дітей, які мають різний вік, але перебувають на одному рівні комунікативної діяльності, приблизно однакове за лексичним складом, складністю граматичного оформлення і розгорненістю речень. Це пояснюється тим, що типові для певного рівня розвитку спілкування комунікативні завдання (потреби) визначають вибіркове сприймання і привласнення дітьми різних особливостей мовлення, яке вони чують. Відповідно до типових комунікативних завдань діти з різними формами спілкування визначають і засвоюють в даному мовному матеріалі різні лексичні та граматичні особливості. Педагогічний висновок цієї закономірності полягає в тому, що для розвитку мовлення дитини недостатньо пропонувати їй лише різноманітний мовний матеріал. Необхідно ставити перед дитиною нові завдання спілкування, шо вимагали б нових мовних засобів спілкування.

 На етапі свого виникнення і становлення мовлення дитини характеризується ситуативністю: дитина позначає словом елементи даної наочної ситуації. Лише поступово слово наповнюється понятійним змістом і дає дітям можливість вийти за межі однієї окремої ситуації у простір широкої пізнавальної діяльності. Поява в дітей запитань про приховані властивості речей, а також про відсутні в цей час і в цьому місці (не презентовані) чуттєво предмети чи явища, знаменує перехід дитини від ранніх ситуативних форм спілкування до більш розвинутих позаситуативних форм. При цьому роль і місце мовних засобів для цілей комунікації є різними. Якщо в ситуативних формах спілкування (емоційне, ситуативно-ділове) слово (мовлення) з'являється вслід за предметно-практичними діями, то в більш складних формах позаситуативного спілкування дитина демонструє інший шлях мовного пізнання (від слова до предмета).

 Всі аспекти комунікативної діяльності (сприймання мовлення дорослих, співробітництво, емоційні контакти) пов'язані між собою в єдиному процесі спілкування дитини з оточуючими й визначають строки появи активного мовлення і темп його розвитку. Емоційне спілкування водночас є не лише первинною, а й життєво важливою в усі періоди дошкільного дитинства формою спілкування, оскільки створює умови для реалізації загальної активності, що проявляється в усіх специфічно дитячих видах діяльності (предметно-практична, ігрова, пізнавальна). Основна роль емоційних контактів полягає в тому, що вони загострюють потребу в спілкуванні з дорослими та однолітками і стимулюють тим самим, оволодіння засобами спілкування — мовленням. Однак змістовну, знакову функцію мовлення починає набувати у ході спільних із дорослими і однолітками предметних дій. Взаємодія, співробітництво вимагають установлення зв'язку між словом (назвою предметів і дій), що звучить. Такий взаємозв'язок виникає у процесі ситуативно-ділового спілкування, що зберігає минулі досягнення ранньої форми спілкування — адресованість, комунікативну спрямованість. Під час переходу до нових форм спілкування минулий зміст потреби в спілкуванні і її структурні характеристики постають як складові елементи нового, більш складного явища.

 Так, цілісну картину особливостей мовленнєвого розвитку дітей з різними формами спілкування можна характеризувати незалежно від їхнього віку.

 Перед дітьми, які перебувають на рівні ситуативно-ділової форми спілкування комунікативні завдання визначаються діловими мотивами. При цьому в багатьох випадках діти можуть обмежитися немовними (невербальними) засобами. Мовлення вплетене у предметну діяльність і супроводжує її. Мовлення дітей ситуативно-діловою формою спілкування протягом усього дошкільного періоду має типові особливості. Воно складається з простих і коротких речень. Лексика пов'язана з конкретною наочною ситуацією. Це виявляється у великій кількості іменників. Прикметники або відсутні, або вказують на атрибутивні властивості предметів (колір, розмір). Дієслова фіксують лише конкретні предметні дії. Визначення інтелектуальних, вольових дій є обмеженим і часто дається лише в наказовому способі, виконуючи водночас функцію вказівного жесту (дивись!).

 У дітей із позаситуативною формою спілкування на перший план виступають комунікативні завдання щодо здобуття інформації про предмети та явища навколишнього світу, способи дій, про регуляцію взаємодії з партнером. Ці завдання спілкування вимагають нових засобів. Зростає вербальність спілкування. Лексика перестає бути залежною від конкретної ситуації. Зменшується кількість неадресованого мовлення. Урізноманітнюються невербальні засоби, які не замінюють, а доповнюють вербальну комунікацію. Збільшується кількість слів у реченні. Зростає кількість складних речень, урізноманітнюються їх конструкції. Збільшується кількість дієслів, що називають вольові, інтелектуальні та емоційні дії. Різними стають прикметники, які позначають естетичні, емоційні й етичні властивості діючих осіб. При цьому кількість прикметників, що називають атрибутивні властивості предметів, зменшується. З'являється багато особових займенників і прислівників.

 Позаситуативні форми спілкування показують, що мовні засоби стають провідними в комунікації. Мовлення дає змогу дітям розширити межі конкретної ситуації і вийти за рамки миттєвих характеристик часу й місця ситуації спілкування. Діти оволодівають понятійним наповненням слова і тому навчаються використовувати мовлення для передавання партнерові дедалі складнішу й абстрактнішу за змістом інформацію. Мовлення стає конкретнішим, не прикутим до конкретної наочної ситуації спілкування. Одночасно діти навчаються довільно регулювати мовлення, свідомо застосовувати його для різних цілей спілкування. Внаслідок цього воно перетворюється в самостійний вид діяльності. Поряд із експресивною функцією (вираження ставлення), розвиваються й удосконалюються номінативна (позначення, назва) і регулятивна (регулювання, керування) функції мовлення. Розвиток функцій мовлення визначає її першочергове значення в розвитку й удосконаленні всіх видів діяльності, пов'язаних із комунікацією. Таким чином, становлення і збагачення мовлення істотно впливає на психічний розвиток дитини взагалі.

Здатність до спілкування повинна розглядатися передусім як відкрита змінювана система. Діагностика рівня комунікативно-мовленнєвого розвитку дітей дає змогу зробити зріз поточного стану. Будь-які зміни в мотивації, потребах, умовах учіння, спрямовані на зміни характеру взаємин між учасниками комунікації, а також на процес удосконалення її ознак, спричинюють зміни комунікативно-мовленнєвих досягнень.

Наші фотографії









© 2018 Хостинг від uCoz